Опис

В 1900—1903 роках в селі Себечів зведено за проектом львівського архітекта Василя Нагірного муровану церкву Вознесіння Господнього. Посвячено храм 1904 року. У 1946 році селяни були виселені на Тернопільщину. Повернулися лише у 1955 році.
З 1960 року церква стояла зачинена, пограбована і перетворена на склад радгоспу. Повернута вірянам у 1990 році. Споруда хрещата в плані, одноверха. Над середхрестям на восьмерику — баня з ліхтарем і маківкою. Кути рамен прикрашені гранчастими пілонами з маківками.

Церква крізь віки.

Церква Вознесіння Господа нашого Ісуса Христа в селі Себечеві згідно з архівними документами була збудована 1903 року під керівництвом тодішнього пароха блаженної пам’яті о. Володимира Ковальського, могила якого знаходиться на сільському цвинтарі. А стара дерев’яна церква, яка була до цього часу, перенесена до сусіднього села Лешкова, де знаходиться по сьогоднішній день. А ще старіша церква в Себечві була спалена під час набігів турків – татар. В останні два роки до смерті о. Володимира Ковальського, який помер 1920 року, на становищі вікарія здійснював душпастирську допомогу молодий священник о. Василь Війтович. Його молоде життя обірвалося через тиф, який панував тоді у селі. Після смерті 1920 року цих двох священників на парафію Себечева приходить о. Станіслав Гарасовський, високоосвічений священник який знав 5 іноземних мов. Його душ пастирство закінчилося 1946 року у зв’язку з виселенням із села. З його приходом в селі почало розвиватися культурне і духовне життя. Великої сили набирає в Себечеві гурток проти пияцтва – «Відродження», належну культурну роботу проводить «Просвіта», створюються такі сільські організації як «Соколи», «Доріст» та філія «Союз українок». У 1939 році культурне життя в Себечеві зупиняється, бо починається війна, яка щодня приносила все більше жорстокості, насилля, пролиття крові та людських жертв. Настали сумні часи. Не було чути співу молоді, яку вивезли в Німеччину, не було чути церковних дзвонів, які німці забрали у воєнних цілях. Лихоліття війни принесло великі випробування для себечівців: це спалення Пивовщини – однієї вулиці села, це пролита кров і смерть на полі бою молодих хлопців та дівчат за вільну Україну у рядах УПА, це сльози, терпіння матерів, вдів та сиріт… Та ще більша біда прийшла в село після війни, 1946 року, коли жителів Себечева, які тут з діда-прадіда жили і працювали на землі, було виселено з рідних домівок. Одних виселили у Тернопільську область, інших до Польщу, в Ольштинське воєводство. Був змушений залишити парафію о. Станіслав Гарасовський, незабутній парох Себечева, який територією Польщі добрався аж до Познані. Та перенесені ним страждання, а також біль, смуток і біди його парафіян, для яких він неодноразово приносив потіху і розраду; важка недоля свого народу, для якого жив і служив, підірвали його здоров’я. Він важко захворів і невдовзі помер. Похоронений о. Станіслав Гарасовський на цвинтарі м. Позані у Польщі. Його душпастирська праця в Себечеві залишилася у серцях багатьох себечівців старшого покоління, які з пошаною згадують про нього по сьогоднішній день.
Після виселення з села лише одна церква гордо спиналася своєю великою банею вгору, як живий свідок тих, хто жив у цьому селі і кому належить ця земля. В селі не залишилося нікого з людей, здичавілі коти та голодні пси. Чи вірив хтось на цей момент, що настануть часи, коли відродиться село, церковне життя, а церковні дзвони знову скликатимуть людей на богослужіння.
1951 року внаслідок договору між Радянським Союзом та Польщею було змінено лінію кордону між двома країнами і територія села Себечів, напівзруйнованого, зарослого кропивою, відходить від Польщі до Радянського Союзу. 
Напередодні Великодніх свят, коли побожний люд у своїх домівках готувався до відзначення Пасхальної радості, вони зі сльозами на очах та болем у серці були змушені залишити свої, вже приготовані до Великодніх свят домівки, і з невеликою частиною нажитого добра сісти у товарні вагони, навіть не знаючи, де пройдуть подальші дні їхнього земного життя. Ось в такий гіркий для долі спосіб вони прибули до сокольської землі. Одних радянська влада поселила в Корчеві, інших на Заболотті, біля Белза, або безлюдному Себечеві, з якого вкрали історичну назву і назвали Красносіллям. Через деякий час з Тернопільщини почали повертатися родини себечівців до свого села. 
Церква в Себечеві після виселення людей була розграбована. Вкрадено іконостас, бічні Престоли, проповідальницю, які собою являли мистецькі витвори. Комуністичні проповідники, які дурили людей атеїстичними ідиліями, не дали можливості відновити в селі церковне життя, а навпаки, зробили все, щоб церкву було закрито. Храм Божий, побудований і посвячений для Господа, перетворюють на склад, в якому колгосп зберігає зерно, комбікорм, цибулю та інше. І люди йдуть зі смутком та болем в серці до храму-складу на роботу, а він сам перетворюється в руїну. Зіпсований дах, вибиті вікна, зруйновані стіни – це вигляд церкви, знищеної радянською владою, яка знаходиться в центрі села Себечева. 1989 року починається нова сторінка в історії села та храму. Після довгих клопотань і навіть поїздок до самої Москви, радянська влада дає дозвіл на реєстрацію в селі релігійної громади, якій передає напівзруйнований храм. Можливість мати у селі свою церкву настільки згуртувала людей, що кожен хотів чи то коштом, чи то працею якнайскоріше відновити храм. Перша Служба Божа в храмі була відправлена священником Іваном Івасечком на другий Різдвяних свят. Прийшло майже все село. Це був початок відновлення духовного життя. А згодом Указом Президії Верховної Ради УРСР від 11 жовтня 1989 року селу повертають історичну назву: Красносілля знову стає Себечевом. 1992 року в село пришов о. Ярослав Петруха на парафію. він усі зусилля скеровує у згуртуванні парафіян для розв'язання питань, пов’язаних з ремонтом та відновленням храму. Для художнього розпису стін у церкві запросили молодих, енергійних та талановитих майстрів Я. Футиша та М. Короля, які протягом двох років працювали у храмі, малюючи орнаменти та образи. Одночасно проводились роботи з перекриття даху, фасаду церкви, розмальовування відновленого іконостасу. Урочистим моментом у духовному житті Себечева стало 12 грудня 1999 року, коли церкву Вознесіння Господнього було освячено Правлячим Архіреєм Зборівської Єпархії Михаїлом Колтуном при спів служінні 18 священників та в присутності великої кількості людей. 
2003 року було відзначено 100-літній ювілей від часу побудови Церкви Вознесіння Господнього в Себечеві, яка за ці роки мала злети і падіння. Храм Божий за свою столітню історію 40 років був зачинений для людей.

Фото