Опис
Іваньківська земля – яскрава сторінка героїчної повстанської боротьби. Територія людських поселень Іваньків сягає своїм корінням у XІV-XV століття.
28 серпня 1944 року московсько-більшовицькі загарбники стерли з лиця землі село Іваньки. А 29 серпня 1944 року, біля уже спаленого села, відбувся один з найбільших боїв УПА з більшовиками.
Архівні джерела стверджують, що у тому бою загинуло близько 500 більшовицьких солдатів. Наші (українці) втратили 14 бійців (вони поховані в іваньківській братській могилі), 4 тяжко і 7 легко поранених.
........................................
Iваньки
Колишнє село Іваньки Сокальського району – одне з таких, де зупинився час. Не випадково, саме цей живописний куточок і став місцем проведення Свята повстанської слави 2012 і в 2019 роках. У цих заходах кожен присутній зміг почерпнути історію Іваньків, почути спогади корінних мешканців спаленого села та вшанувати Героїв УПА.
Село Іваньки сьогодні нагадує про себе лишень назвою однойменної місцевості, що розташована на межі Сокальського та Жовківського районів і належить до угідь Рава Руського лісового господарства. Обрамлена столітніми дубами та соснами, що наче вартові бережуть страждальну історію села, територія людських поселень Іваньків сягає своїм корінням у XIV -XV століття. Але трагічна подія одного літнього дня, 28 серпня 1944 року, практично перекреслила багату пів тисячолітню спадщину села, понівечила родовід чи не кожної іваньківської родини! Влітку 1944ого сталінські опричники, борючись з УПА, не щадили навіть мирних мешканців, змітаючи на своєму шляху населені пункти. У ту пору палали Синьковичі, Пирятин, Купичволя, Зубейки, Бродюки. У смертельному полум’ї вогню спалахнули й Іваньки. За яскраву сторінку звитяжної боротьби українських повстанців місцеві жителі заплатили високу ціну! Іваньківська земля на той час стала прихистом для окремих бойових одиниць Воєнної округи «Буг». У цій місцині часто відбувались військові сутички, а один із найбільших боїв на теренах Іваньків припав саме на кінець літа. Кровопролитне протистояння завершилось нищівною поразкою – майже півтисячі загиблих «червоних солдатів» і наших 14 повстанських хлопців, 4 тяжко і 7 легко поранених! Надійно захищені рідною землею і шатрами лісів, вони таки виграли бій, але якими зусиллями! 28 серпня 1944 р. більшовики підпалили Іваньки! Очевидці тієї страшної днини і досі пам’ятають, як радянські солдати увірвались в село. В передчутті лиха люди встигли завчасно покинути обійстя та сховатись у лісі. Від страшної картини побаченого і досі іваньківська кров холоне: велетенським вогнем запалали осиротілі подвір’я, а домашня господарка з неймовірним ревом конала на згарищах! Коли люди повернулись надвечір на ще гарячі попелища рідних осель, більшовики знову вирішили помститись. Безсонна ніч осиротілих іваньківців, що блукали покійними обійстями, закінчилась ще одним наступом! Втікаючи від ворога, під обстрілом куль, мешканці кинулись за порятунком у ліс! Три доби тривала облава: три дні й три ночі старі і молоді, жінки й діти переховувались у лісових нетрях. А далі було прощання – прощання з обвугленими подвір’ями, сльози за загиблими і пошук нових домівок у навколишніх селах. До речі, і досі живі іваньківці згадують, як під час бою з фашистами поблизу Рави Руської радянські партизани під проводом Сабурова зазнали поразки. Своїх 14 поранених бійців вони принесли саме в Іваньки, де їх лікували санітари УПА. Але сталінська військова машина по-своєму віддячила за цю гуманність українським повстанцям та іваньківцям. Чи можна нині виправдати цю подію, 28 серпня 1944 року.
Колишня іваньківчанка Марія Жук і досі переживає трагедію спаленого села.
- Мій тато був в Іваньках за зятя, а сам був з Карова. Нашу хату тоді забрала з Іваньків до Домашева погранзастава. Сім років ми, прабаба, баба, мама і маленька я, ходили по людях, де тиждень, де місяць ночували. Мусили переховуватись, писали просьби до Москви, Києва, щоби вернули нам хатинку батьківську, бо ми лишились без нічого і без нікого, – згадує пані Марія, а очі від спогадів умить наливаються сльозами. – Мій тато, Жук Нестор Якович, загинув, як мені було півроку, а мама в 21 рік лишилася вдовою. І от нарешті, після стількох років поневірянь, прийшов приказ з Києва віддати нашу хатинку. Скільки ми тоді находились пішки, бо ж транспорту не було! Пригадую, як колгоспний бригадир тоді взяв хлопців, і поїхали вони на фірах у Домашів. Так і привезли до села те дерево, скинули у Карові, а потім зібрали заново нашу хатинку. Вона і до сьогодні стоїть! Сім років ми не мали де подітись, але таки відвоювали хату, бо ж два брати бабині загинули на війні. А про спалене село пам’ятаю зі слів матері.
Науково-пошукова робота
Тема «Спалені села Сокальщини»
Фото
