Опис
Прага – Зусилля посольства та української громади в Чехії дали результат. Міська рада Праги схвалила рішення назвати новий пішохідний міст через річку Ботіч, яка є притокою Влтави, у Празькому районі Вршовіце на честь українського дисидента та борця за свободу Василя Макуха. 5 листопада 1968 року В.Макух здійснив акт самоспалення на Хрещатику у Києві на знак протесту проти окупації Чехословаччини радянськими військами.
Символічно, що Прага прийняла це рішення у рік 50-х роковин Празької весни та трагічних подій серпня 1968 року. Також символічно, що прямо від цього мосту бере свій початок вулиця Українська у Празі. Віднині чимдалі більше чехів, почувши, що проходять мостом Василя Макуха, дізнаються про цього українського героя, який пожертвував своїм життям заради їхньої свободи. Дякую всім, хто доклав зусиль заради того, щоб це рішення стало реальністю,- повідомив на свої стрічці у фейсбук Посол України у Чеській Республіці Євген Перебийніс.
5 листопада 1968 року в самому центрі Києва на Хрещатику Василь Макух здійснив акт самоспалення. Його називали "живим смолоскипом" він пробіг вулицею, закликаючи земляків до боротьби за незалежну, вільну Україну та за незалежну і вільну від окупантів Чехословаччину.
Життя Василя Макуха, уродженця Львівщини, – це осмислена і цілеспрямована дорога, якою він йшов невідступно, незважаючи на каторгу, допити, знущання і переслідування. Він хотів лиш одного – вільного життя українців у вільній країні.
В 17 років Василь Макух вступив до лав УПА, пораненого в бою з радянськими прикордонниками в 1946 році його піймали, суд з вироком не забарився: 10 років каторги в сибірських концтаборах.
На волю вийшов у 1956 році, але волі не було: постійно перебував під наглядом радянських спецслужб.
Про стеження за собою Василь Макух знав, однак безстрашно відкидав можливості зійти з дороги, не боявся у листуванні з родиною і однодумцями завжди написати своє гасло «Слава Україні!». Дружині Лідії родом із Дніпра, з якою познайомився на засланні, Василь Макух якось зізнався: «Нині чи пізніше, віддам своє життя за волю України».
Потужний імпульс до боротьби внесли події серпня 1968 року, коли військо так званого «мирного» варшавського пакту окупувало Чехословаччину. Свій вибір Василь Макух зробив без вагань: у жовтні листами розлучився з рідними і друзями, зібрав торбину, в якій, крім яблук, була ще наповнена бензином пляшка, і поїздом зі Львова 5 листопада приїхав до Києва.
Василь Макух прагнув привернути увагу сучасників до підневільної русифікованої України, до окупованої радянським режимом Чехословаччини. На Хрещатику він облив себе бензином і підпалив. Охоплений вогнем, мов живий смолоскип, Василь Макух біг центром Києва, безстрашно вигукуючи гасла: «Хай живе вільна Україна!», «Геть окупантів!»
Василя Макуха піймала міліція, намагалась загасити вогонь, але було пізно: Василь Макух впав і вже до тями не приходив, хоча лікарі отримали від КДБістів наказ за всяку ціну врятувати його життя.
Його вогонь палає й досі
Життя Василя Макуха не врятували, але його вогонь палає й досі. Про героїчний вчинок Василя Макуха, про небувалий у новітній європейській історії український «живий смолоскип» заговорив світ, дізнались про нього і в Чехословаччині. Услід за Василем Макухом встав до бою «за нашу і вашу свободу» 20-річний празький студент Ян Палах. 16 січня 1969 року він, як і Василь Макух, підпалив себе і смолоскипом пробіг головною Вацлавською площею столиці Чехословаччини, щоб продемонструвати відкритий протест проти радянської окупації. На третій день, 19 січня, в лікарні Ян Палах помер.
Щороку в день загибелі Яна Палаха чехи збираються на Вацлавській площі Праги, щоб згадати свого героя, запалюють свічки, кладуть квіти. Згадують чехи і українського героя Василя Макуха, який захищав незалежність України і незалежність Чехословаччини.
«Вчинок Василя Макуха повторили борці проти тоталітаризму з Литви, Польщі і Чехії. Через 10 років після Макуха самоспалення вчинив Олекса Гірник на Чернечій горі у Каневі, протестуючи проти русифікації України радянським режимом», – зазначає голова Українського інституту національної пам'яті Володимир В’ятрович.
14 листопада – день народження Василя Макуха, йому б виповнилося 90 років. Рік тому група чеських активістів виступила з ініціативою присвоїти одній з празьких вулиць ім’я Василя Макуха. Однак, як зазначив у розмові з Радіо Свобода працівник Інституту з вивчення тоталітарних режимів Павел Риячек, «ініціативна група нас не контактувала».
«Василь Макух заслужив мати в Празі вулицю свого імені, так само, як поляк Ріхард Сівєц, на вулиці, що несе його ім’я, розташована будівля нашого Інституту. Шкода, що так і залишається невиконаною обіцянка ініціативної групи чеських активістів назвати одну з вулиць у Празі іменем українського героя Василя Макуха», – зазначив Павел Риячек.
А в Києві про героїчний акт самоспалення Василя Макуха нині нагадує пам’ятна таблиця, встановлена на Хрещатику.
За інформацією Радіо Свобода
До дня загибелі Василя Макуха (05.11.1968).
Іскра
На диво, цього вечора метро не було переповнене. Можливо, тому що кияни вже залишили столицю Радянської України напередодні Жовтневих свят. Лариса із задоволенням сіла на місце, що звільнилося. Настрій у неї був чудовий, і не лише через вихідні, що наближалися. Справжня причина в неї на колінах. Велика картонна коробка з новенькими румунськими чобітками. Вони були такі чудові, що Лариса аж сама собі заздрила. Коричневі, замшеві, з високими до колін халявами — вони варті були тих кількох годин у черзі. Тих переживань, що їй «знову не вистачить», що «останню пару знову заберуть перед носом», що доведеться й цю зиму доношувати старі чоботи львівського «Прогресу» з вічно поламаними замками.
Звістка, що в ЦУМі на Хрешатику «викинули» румунські чоботи, вимела з їхньої контори, напевно, весь жіночий колектив. І коли Лариса добігла до ЦУМу, зрозуміла — не лише їхньої контори. Черга тяглася довгим хвостом від входу і здавалася безкінечною. Вона побачила її, як тільки вийшла на Хрещатик з боку Бесарабки. Серце її геть упало: «Точно не вистачить», — і підтюпцем побігла до магазину. Дорогою зіткнулася з якимось дивним чоловіком. Він вискочив з одного з під’їздів і біг так, ніби теж нічого не бачив, тому й зачепив її, що так поспішала в бік черги. Чоловік був дуже збуджений, схоже, п’яний. Щось вигукував, тримаючи в руках якісь папірці. Коли вони зіткнулися, Лариса відчула, що від нього тхне, але не алкоголем, а бензином. Їхні погляди перетнулися. «Дивні очі, таких у п’яниць не буває», — мимохідь подумала. Чоловік ніби намагався щось сказати їй, щось сунув у руки, але Лариса лише додала темпу. Ще бракувало, щоб вона втратила шанс купити чудові чоботи.
Саме стоячи в черзі, вона почула, що якийсь божевільний кілька хвилин тому підпалив себе, обливши бензином, і напевно помер. Тема лише на мить викликала жваве зацікавлення у жінок. Бо коли хтось прошепотів, що на місце прибули не лише міліціонери, але й «люди в цивільному», розмови швидко повернулися до того звичних тем: хто, що, де і як дістав.
Лише тепер, сидячи у метро, Лариса усвідомила, що той божевільний, який спалив себе, коли вона була в магазині, — напевно, той самий, з яким вона зіткнулася. Їй стало не по собі. Це значить, що вона бачила того чоловіка за кілька хвилин до смерті — самогубства, самоспалення чи що воно там було. Пригадала, як він щось намагався їй сказати. Може, якби вона вислухала його, цього не сталося б? Може, вона могла б спинити цього п’яницю перед таким необачним кроком? Та ні, не був він п’яницею — не буває таких очей у п’яниць. Але вона тоді думала лише про чоботи, що зараз лежать у неї на колінах. А того чоловіка нині хтось не дочекається вдома. Хто він? Навіщо це зробив? Вона могла це зрозуміти, але не спинилася почути його.
«Ще були якісь папірці в нього в руках», — промайнула думка. Лариса сунула руку в кишеню й намацала зім’ятий папірець. Тремтячими пальцями витягла та розправила на картонній коробці. Почала читати й похолола. Швидко кинула оком, чи бува хтось не заглядає в записку. Але в напівпорожньому вечірньому вагоні вона нікого не цікавила. Продовжила читати — про «Празьку весну», придушену радянськими танками, про поневолену комуністами Україну, про боротьбу за свободу. Чоловік писав, що спалює себе, щоб запалити інших, стати іскрою, яка розбудить їх зі сну. Текст закінчувався підписом — «Василь Макух, українець, політв’язень».
Ларису пройняв жах. Не те, щоб вона нічого цього взагалі не знала — і про події цього літа в Чехословаччині, і про борців за вільну Україну (їх називали дисидентами) вона краєм вуха чула. Про перше часом говорили в тих же чергах, де стояли перелякані жінки відправлених до Праги. Про друге розповідали по радіо, яке по ночах слухав її батько. Він попереджав, аби Лариса десь на роботі бува про це не обмовилася. Хоча вона й так розуміла, що про таке краще мовчати. Навіть попри те, що ці «ворожі голоси» під завивання радянських глушників слухали в багатьох квартирах. Але з усіх цих радіопередач із-за кордону складалося враження, що те все відбувається десь дуже далеко. Радянська ж преса взагалі запевняла, що то все вигадки «клятих імперіалістів». А тут Лариса усвідомила: ні, все це відбувається в тому ж світі, в якому вона живе, де ось вже третій рік після інституту щодня ходить на обридлу роботу, де годинами стоїть у чергах у гонитві за дефіцитом. Виявляється, серед людей, з якими вона щоденно перетинається, є ті, кому бракує не лише масла чи чобіт, але й свободи. Виявляється, здатні на вчинки можуть жити й у цей сірий, як їй здавалося, абсолютно безликий і нецікавий час. Не просто жити — вони можуть горіти, бути іскрою, яка прагне запалити інших.
«Іскра», — зачепилася думкою за це слово і згадала дивний погляд того невідомого чоловіка. Та ні, вже відомого — Василя Макуха. Тепер вона пам’ятатиме це ім’я.
Встаючи, Лариса акуратно склала пропахлий бензином папірець і заховала в сумочку. Розуміла, що буде, якщо його знайдуть, але не могла й допустити думки, щоб його викинути чи знищити.
Потяг зупинився. Лариса вискочила з вагона й рушила до виходу. Самотня коробка з новими чобітьми поїхала далі.
Із книги «(Не)історичні миті». Голова Українського інституту національної пам'яті Володимир В’ятрович.
джерело - UAPORTAL.CZ
Фото
