"З'явилася на світ я в родині заможного селянина. Жили ми в мурованій хаті, було багато поля, коні, корови, домашня птиця, добротний сільськогосподарський реманент. Мій тато був національно свідомим українцем й добрим господарем, брав активну участь у драматичному гуртку, був організатором різних освітянських та громадських заходів. Мав доручення від дідуся матеріально допомагати своїм братам - Миколі і Петрові, щоб вони здобули вищу освіту.

   До нас часто навідувалися польські поліцаї. Пам'ятаю, як вони нас, дітей, про все випитували, заманюючи цукерками. Виявилось згодом, що вони переслідували тата та його братів.

   І ось 1939 рік. До нас прийшли «визволителі». Село було розтривожене і розгублене. Вдома у нас часто збиралися молоді чоловіки, про щось розмовляли, радилися. Зі Львова приїжджали татові брати, які докладно знали, чого слід чекати від непроханих гостей, яка доля чекає добрих господарів.

Попри наше село, по річці Солокії, проходив совєтсько-німецький кордон. Біля самої річки було декілька хат - хутір Боженка. За кордон, на німецький бік, почали переходити молоді хлопці. Люди з Боженки допомагали втікачам у переправі через річку. Пізніше цей хутір енкаведисти спалили, а його мешканців вивезли у Сибір.

   У той час тато продав дещо з господарки, зібрав трохи грошей і дав братам, щоби мали на прожиток. А вони пішли за кордон, не передбачаючи, що більше вже ніколи не повернуться на поріг рідної хати. Я, з названою сестрою Марією, у 1939 році пішла до школи. Марія виховувалася в нашій родині ще з пелюшок, бо її мама важко хворіла і незабаром померла. Батько Марії проживав у присілку нашого села - Іваньки, розташованому в лісовому масиві. Мешканці присілка згодом дуже допомагали нашим повстанцям, за що більшовики влітку 1947 року спалили його.

23 березня 1940 року заарештували нашого тата, а разом із ним ще з десяток молодих сільських господарів. Запроторили його до львівських Бригідок, де за рік він помер. Де похований - невідомо.

    Через два тижні на наше подвір'я заїхала фіра. З брутальними вигуками накинулись на нас енкаведисти, а разом з ними й односельці-сексоти та почали вимагати від нас негайно збиратися в дорогу. Підганяли, не давали нічого взяти з собою. Та й що могла наша розгублена, прибита горем мама взяти? Нас було троє дітей і моя бабуся - татова мама. В мішок спакувала мама трохи нового одягу, щось з постелі і якісь харчі. Мені було тоді 8 років, а малій сестричці Мирославі - всього 3 рочки. Ніколи не забуду той холодний ранок, найстрашніший у моєму житті. Завезли нас до центру села, де вже стояло декілька фір з такими ж нещасливими людьми, як і ми. Всюди плач, стогін, лемент, годі словами описати. До нашої фіри проштовхалась якась жіночка і кинула вузлик з хлібиною і недошитим одягом, що готувався нам, дітям, на Великдень. Ще й тепер мені перед очима стоїть цей ланцюг підвід, на яких сиділи жінки, діти, старенькі дідусі і бабусі, які не знали, за що, за яку провину і куди їх везуть.

    На залізничній станції поблизу села Піддубці запакували нас у товарні вагони, спеціально обладнані двоярусними нарами, щоб більше помістилось людей. Хтось із наших сусідів чи родини повідомив тата Марійки, що його дочку вивозять. Він верхи на коні приїхав до поїзда, знайшов нас і через вікно забрав свою донечку. Марійчиного тата у січні 1941 року заарештували, і слід за ним пропав. А вона залишилась круглою сиротою, перебувала у родичів. Не перенесла вона жахливих хвилин голоду й холоду, але гіркоту сирітства добре спробувала. Самотужки, при Божій допомозі, зуміла здобути вищу освіту і влаштувати своє життя.

   А наша подорож була довгою. У вагоні було повно дітей, старших за віком і трохи молодших жінок, таких, як наша мама. На деяких станціях стояли по кілька годин, а то Й днів. Іноді приходила охорона, під конвоєм брала декількох жінок, які приносили у відрах кип'ячену воду. Не пам'ятаю, чи давали ще хоч хліба. Поки їхали Україною, то люди приносили до поїзда хліб, молоко і ще деякі продукти. Просили охорону дозволу передати все це нам через вікна. На диво, охорона дозволяла.

   Їхали ми два тижні. Чужа країна зустріла нас холодом і голодом. На станції Алга, у Казахській РСР, ще була зима. За два дні якісь люди приїхали саньми, запряженими волами, і почали виселених розвозити по селах. Наша родина потрапила у село Чапаєвку, кілометрів за 30 від Алги. Нас поселили до сім'ї росіян, що складалася з двох дорослих і дівчини, яка хворіла на епілепсію із частими важкими приступами. Тому ми, «відсвяткувавши» Великдень, знайшли собі інше житло. Поселилися в старенькій хатині край села, збудованій із саману (формована глина, змішана з половою і висушена). Хатина була без стелі, з дахом під досить тупим кутом. Зовні та із середини дах був виліплений з глини. Дощів у цьому регіоні випадало мало, тому літом таким хатам ніщо не загрожувало. А навесні (коли їх позакидувало зимовими сніговими завірюхами, що ледве виднілися комини) треба було ліплянку рятувати: відкидати навколо хати сніг, бо коли він топився, то саман розкисав, і житло пропадало. У нашу стареньку ліплянку часто заповзали степові змії.

Надворі потепліло, але дуже мучив голод та страшна малярія. Майже всі хворіли ще й цингою, особливо малі діти. Зуби випадали, й молоді ставали беззубими, немов старці.

   З часом виселених людей ставало все більше і більше. Навезли молдаван, чеченців, німців, поляків. Люди пухнули з голоду і вмирали. Ми мали трохи нових хусток, спідниць, фартухів, які мама носила до тамтешніх людей вимінювати на продукти. Пригадую, як мама брала хустку, а мала Мирослава просила її і плакала, щоб вона не міняла, бо дуже вона гарна! Одного разу мама повернулася, але хустку так і не виміняла. Із сльозами на очах вона сказала: «Що ж, тепер будемо їсти хустину!».

   Коли територія України не була ще окупована німцями, нам родина присилала пакунки з продуктами. Була це велика для нас підтримка. А коли люди втратили зв'язок з Батьківщиною, то багато тоді їх повмирало з голоду. Як на зло, поширився ще й висипний тиф. Тоді наших односельчан багато повмирало. Їли ми ховрахів, яких у степу було дуже багато. Я навчилася їх ловити на капкан. Біда, а тим більше голод, всього навчить.

   Наша бабуся з перших днів перебування на чужині вчила мене всієї хатньої роботи. Відчувала напевно, що, коли її не стане, я буду змушена стати на її місце. Невдовзі це і сталося - у 1943 році бабуся померла. Зі школою після смерті бабусі мені довелося розпрощатися.

   Через рік я, 12-річна дитина, пішла на роботу в городницьку бригаду - денним сторожем. У домашній роботі мене частково змушена була заступити шестирічна Мирослава. Приносила мені обід - «баланду» з меленого проса. Іноді це було кисле молоко, до якого я кришила декілька стебел цибулі (яку рвала з грядки), і так їла без хліба. Деколи бригадир, перед поливанням картоплі, дозволяв мені витягнути з-під куща дві-три картоплини, а це вже були справжні ласощі. Мама цілодобово працювала на фермі. Зрідка приносила трохи молока у «ферфлясі» й тим рятувала голодних своїх дітей.

   В останні роки свого виселення ми жили в Алзі. Мама працювала двірником, на прожиття ми отримували карточки на хліб (по 300 г на утриманця 1 500 г на працюючого). Але який це був хліб? Його неможливо було їсти: чорний, глевкий, несмачний. А для нас він був тоді дуже смачним! Жили ми у двоповерховому дерев'яному будинку, всі щілини в якого були забиті блощицями. Щоб рятуватись від них, ми ніжки металевого ліжка вставляли у банки з-під консервів й заповнювали їх нафтою. Влітку виходили спати біля будинку. Стелили постіль уряд - майже як при комунізмі!

   Так ми домучили до 1947 року. Всі ці злощасні роки я запитувала: «Мамо, невже ми ніколи вже не повернемося додому? Я, здається, більше у житті нічого не захочу!». Ми жили надією, просили у Господа Бога лиш одне - повернутися колись на рідну землю.

   Восени 1947 року ми повернулися в рідне село. Директором школи був тоді наш сусід, син священика, Микола Орестович Сиротинський. Він прийняв мене до п'ятого класу, допомагав з усіх предметів. Платив за моє навчання у 8, 9 та 10 класах", Тільки йому я завдячую, що не опинилася на колгоспній ділянці зі своїм слабким здоров'ям. Молодша моя сестра Мирослава закінчила сільську школу, а згодом здобула й вищу освіту. А я вийшла заміж за такого ж «щасливця», як і сама. Кляті більшовики запроторили його в тюрму майже дитиною (навчався у дев'ятому класі!) і засудили на десять років. За що? За те, що читав усе, що йому подобалося, а у власних віршах писав: «Доки серце в грудях б'ється - комунізму ворог я!». За це відбув п'ять років каторги. Повернувся додому, до двох молодших братів, бо батьки ще молодими повмирали. Гірка його доля. Постійно хворів і 29 вересня 1990 року помер. На пам'ятнику ми написали: «Спи спокійно, наш дорогий, твоя мрія збулась». А я вірю, що мої внуки будуть-таки жити щасливо у нашій багатій, самостійній Україні!"

 

фото Ольги Дужої-Лис любязно надала Лариса Іванців

 

Автор статті - Юрій Крамар 
https://www.facebook.com/jurij.kramar